25 березня 1911 року на мангеттенській фабриці Triangle Shirtwaist Factory сталася найбільш смертоносна промислова катастрофа в історії Нью-Йорка та одна з найсмертоносніших в історії США. За лічені хвилини верхівку 10-поверхової вежі охопив вогонь. Очевидці, налякані стовпом диму та галасом пожежних машин, із жахом спостерігали, як десятки робітників швейної промисловості безпорадно кричали з вікон. Вони опинилися в пастці полум’я, обваленої пожежної драбини та замкнених дверей. Пожежа спричинила загибель 146 працівників. Докладніше про моторошний інцидент читайте далі на manhattanname.
Передумови
Triangle Shirtwaist Factory розташовувалася на 8–10-му поверхах споруди Asch Building, пізніше перейменованої на «Brown Building». Будівля визнана національною історичною пам’яткою та пам’яткою Нью-Йорка. Фабрика виготовляла жіночий одяг, відомий як «сорочки-блузки». Зазвичай тут працювало приблизно 500 робітників. Умови їхньої праці бажали кращого: вони трудилися понаднормово, заробляючи лише до 15 доларів на тиждень.
Пожежа
25 березня 1911 року, у суботу, коли робочий день закінчувався, спалахнула пожежа в контейнері для брухту на 8-му поверсі. Найімовірніша причина – викидання незагашеного сірника або недопалка в контейнер, у якому лежали безліч обрізків тканин, а тобто легкозаймисті речі. Хоча куріння на Triangle Shirtwaist Factory не дозволялося, деякі закрійники нехтували забороною, видихаючи дим через лацкани, щоби їх не викрили.
Бухгалтер на 8-му поверсі зміг попередити працівників 10-го поверху телефоном, але не було звукової сигналізації та можливості зв’язатися з персоналом на 9-му поверсі. Тоді існувало чотири ліфти з доступом до фабричних цехів, але лише один із них був повністю функціональним, і робітникам доводилося йти довгим вузьким коридором, щоби дістатися до нього. Також налічувалося двоє сходових кліток, що вели вниз на вулицю, але одні двері були замкнені ззовні, а інші відчинялися лише всередину. Це поширена практика того часу: у такий спосіб роботодавці намагалися запобігти несанкціонованим перервам та зменшити кількість крадіжок серед персоналу. Двері, що відчинялися лише всередину, були заблоковані через наляканий натовп, який скупчився біля виходу, намагаючись у паніці прорватися назовні.
Не маючи інших можливостей вибратися з будівлі, працівники вистрибували прямо з вікон. Споруда не була облаштована протипожежними розбризкувачами, що запобігли б розповсюдженню вогню. А втім, дехто встиг врятуватися, піднявшись сходами на дах або ж сховавшись у ліфтах. Вже через 3 хвилини після початку пожежі сходи стали непридатними для використання в обох напрямках. Від високої температури та перевантаження крихка залізна конструкція деформувалася та, зрештою, обвалилася, внаслідок чого загинуло приблизно 20 осіб.
Пожежна служба прибула швидко, але не змогла зупинити полум’я, оскільки її драбини сягали максимум 7-го поверху. Крім того, тіла, які лежали на землі, ускладнювали підхід вогнеборців до будівлі. Багатьох спасли ліфтери. А втім, коли рейки ліфта прогиналися під дією спеки, жертви були вимушені стрибати в порожню шахту, намагаючись спуститися по тросах або приземлитися на дах кабіни.
Великий натовп перехожих зібрався на вулиці, спостерігаючи, як бідолашні відчайдушно вистрибували або падали на смерть із будівлі, охопленої вогнем. Коли хтось надто довго не міг наважитися на стрибок, каталізатором ставало полум’я, що встигало охопити частину одягу чи волосся. І тоді робітники, палаючи у вогні, кидалися, ніби живі смолоскипи, на вулицю. Рятувальні сітки, які тримали пожежники, розривалися від ударів людських тіл. Вільям Ганн Шеперд, репортер трагедії, зазначив, що того дня почув надзвичайно жахливий звук – глухий стукіт живого тіла, що пересувалося по кам’яному тротуару.
Більшість жертв – іммігрантки
146 людей загинули внаслідок згоряння, вдихання диму, падіння або невдалого стрибка. З них 23 – чоловіки. 62 людини вистрибнули або випали з вікон. Більшість жертв – італійські та європейські іммігрантки віком від 14 до 23 років. Найстаршою була 43-річна Провіденца Панно, а наймолодшими – 14-річна Кейт Леоне та Розарія «Сара» Мальтезе. Власники фабрики віддавали перевагу найму іммігранток, а не чоловіків чи американок, оскільки вони були готові працювати за невелику плату. До того ж іммігрантки вважалися менш схильними до створення профспілок. Ці жінки часто були бідними, молодими, мали погану освіту (або й узагалі не мали) та ледве розмовляли англійською.
Тіла жертв були доставлені на Charities Pier для ідентифікації друзями та родичами. Їх поховали на 16 різних кладовищах. 22 осіб поховала Єврейська асоціація безплатних поховань у спеціальній секції на Mount Richmond Cemetery. 6 жертв залишалися неідентифікованими до 2011 року, поки історик Майкл Гірш не завершив своє 4-річне дослідження газетних статей та інших джерел про зниклих безвісти осіб. Він зміг ідентифікувати кожну з жертв.
Наслідки
Пожежа призвела до ухвалення в штаті Нью-Йорк законів, що посприяли покращенню стандартів безпеки на фабриках. Інцидент також вплинув на популяризацію Міжнародної спілки робітниць жіночого швейного виробництва (ILGWU), яка боролася за кращі умови праці для персоналу переповнених цехів. Зокрема, її члени виступали за довгі перерви, просторі робочі простори, нормальні освітлення та вентиляцію, безпечні температури.
Власники компанії, єврейські іммігранти Макс Бланк та Ісаак Гарріс, вижили під час пожежі, втікши на дах будівлі. Обидва були звинувачені в ненавмисному вбивстві першого та другого ступеня. Суд над ними розпочався 4 грудня 1911 року й тривав 3 тижні. Понад 150 людей надали свідчення, поки деталі катастрофи були ще відносно свіжими в їхній пам’яті. Десятки тих, хто вижив, серед яких Бланк і Гарріс, розповідали про втечу. А от пожежники, поліціянти та інженери-будівельники додавали деталі планування фабрики та жахливого розвитку пожежі.
Присяжні виправдали власників у ненавмисному вбивстві, але в 1913 році їх було визнано винними у ненавмисному заподіянні смерті. Підприємців зобов’язали виплатити компенсацію в розмірі 75 доларів за кожну мертву жертву, однак страхова компанія виділила аж майже 400 доларів за людину.
До слова, раніше інші фабрики Бланка й Гарріса також горіли. За однією з версій, підприємці навмисно організовували підпали, щоби отримати виплати за полісами страхування, які вони купували завчасно. Це було нерідкою практикою на початку XX століття. А втім, хоча це не стало причиною пожежі 1911 року, але нехтування заходами безпеки посприяло трагедії. Бланк і Гарріс відмовлялися встановлювати спринклерні системи на випадок, якщо їм доведеться знову спалити свої цехи заради фінансової вигоди.
Останньою живою людиною, яка пережила пожежу, була Роуз Фрідман, уроджена Розенфельд, яка померла в Беверлі-Гіллз (Каліфорнія) у 2001-му у віці 107 років. Їй вдалося вижити завдяки слідуванню за керівниками фабрики, які прямували на дах будівлі. Після трагедії Фрідман стала довічною прихильницею профспілок. Загалом, інцидент 1911 року запам’ятався як один із найганебніших в історії американської промисловості, оскільки такої великої кількості смертей можна було запросто уникнути.