Глибокі солоні ріки зробили Нью-Йорк популярним портом, однак негативно вплинули на стан питної води. Вже до середини XVIII століття вода Мангеттена набула сумнозвісної слави, зважаючи на її дефіцит та жахливий смак. Ця проблема – результат людських помилок, скоєних ще в часи, коли європейці вперше оселилися на території боро. Докладніше про історію мангеттенського водопостачання читайте далі на manhattanname.
Початки
Корінний народ ленапе здавна населяв родючі землі, які називав «Манахатта», що означає «горбистий острів» (теперішній Мангеттен). Земля кишіла лісами та дикою природою, що могла існувати завдяки численним прісноводним ставкам та струмкам. Наприклад, у нижній частині острова розміщувався прісноводний ставок, що розкидався на 70 акрах, а його джерела тягнулися до річок Гудзон та Іст-Рівер. Після прибуття голландців ленапе покинули частину території. Голландці жили за дерев’яною стіною (тепер Волл-стріт), що простягалася через острів. Вони побудували її спеціально для відбиття нападів тубільців, які так і не відбулися. У ті часи люди копали неглибокі колодязі та збирали дощову воду з цистерн.
У 1664 році великий шматок місцевості захопили англійці, витіснивши голландців без бою. Оселившись тут, вони почали будувати криниці, що забезпечували місто водою протягом наступних двох століть. А втім, стан криниць бажав кращого: вони страждали через погану санітарію в місті та відсутність каналізації. Відходи лежали просто на вулиці, поки Нью-Йорк не ухвалив закон, який зобов’язав жителів позбуватися сміття, викидаючи його в річки.
Водойми Мангеттена страждали від забруднень шкідливих галузей промисловості, а також були нездатними боротися з масовими пожежами. Наприклад, під час Американської революції майже третина Нью-Йорка згоріла дотла в ніч на 21 вересня 1776 року. Після революції місто страждало від спалахів жовтої гарячки, що характеризується раптовим початком, сильною лихоманкою, різко вираженою загальною інтоксикацією, ураженням печінки з появою жовтяниці, ушкодженням нирок та інших органів. Поширенню хвороби сприяли забруднені водойми, що спонукало ньюйоркців вимагати від влади чистішого водопостачання.
Перша «водопостачальна» компанія
Рішення для розв’язання водної проблеми першим запропонував Аарон Берр – юрист і політик, відомий тим, що застрелив Александра Гамільтона на дуелі. Разом зі своїм зятем Джозефом Брауном Берр запропонував створити приватне підприємство для забезпечення міста чистою водою. Берр активно домагався підтримки від федералістів та республіканців. Однак пізніше з’ясувалося, що керувало ним не бажання врятувати народ, а власна вигода. Справжні мотиви Берра були розкриті після ухвалення закону про постачання Нью-Йорка чистою та корисною водою. Одне з положень дозволяло створеній ним Manhattan Company робити все, що забажається.
Компанія прокладала дерев’яні труби, щоби виконати свою нібито мету – постачати місту чисту воду. До кінця 1802 року було встановлено труби загальною протяжністю 21 миля. А втім, компанія не виконувала своїх зобов’язань щодо водопостачання, натомість зосередившись на банківській справі. Зрештою, Берр перепрофілював водопостачальне підприємство в банк, що тепер відомий як JPMorgan Chase & Co. Це найбільший за розмірами активів банківський холдинг США.
Громадське водопостачання
Місто продовжувало занепадати через брак якісної води. У 1829 році міська рада вирішила побудувати водосховище на півночі Нью-Йорка. Проте, відкрите в 1831 році, воно призначалося радше для боротьби з пожежами, ніж забезпечення населення питною водою. З метою боротьби з неприємним смаком у питну воду часто додавали спиртні напої, що згодом призвело до руху за тверезість. У 1834 році, оговтавшись від спалаху холери, ньюйоркці почали виступати за громадське водопостачання. Однак відповідь влади була надто довгою. Пришвидшили ухвалення рішення кілька пожеж 1835 року, що виснажили водосховище на 13-й вулиці.
У 1837 році нарешті розпочалося будівництво Кротонського акведука – першої споруди в системі водопостачання Нью-Йорка. Передбачалося будівництво дамби та використання води з річки Кротон в окрузі Вестчестер. Вода почала текти акведуком у 1842 році, і під дією сили тяжіння вона подолала 66 км та через 22 години досягла Мангеттена. У приватних будинках заможних ньюйоркців з’являлися ванни та проточна вода, а для широких мас відкривалися громадські лазні. Водночас нова водопровідна система мала один ненавмисний наслідок. Річ у тім, що зменшення кількості мешканців, які брали воду з міських свердловин, призвело до підвищення рівня ґрунтових вод. Це спричинило затоплення багатьох підвалів. Щоби розв’язати цю проблему, місто побудувало каналізацію на деяких житлових вулицях. До 1852 року вже було побудовано 238 кілометрів каналізації.
Розподільний резервуар Кротонського акведука нагадував єгипетську піраміду та розташовувався на місці теперішнього Браянт-парку та головного відділення Нью-Йоркської публічної бібліотеки (Мангеттен). Однак, попри неабиякий успіх, через 40 років після будівництва акведук застарів і вже не міг задовольняти потреби населення, що невпинно зростало. У 1885-му неподалік розпочалося будівництво нового Кротонського акведука, який ввели в експлуатацію через 5 років. Потужність цієї споруди була втричі більшою, ніж старого акведука. Водночас старий залишався в експлуатації аж до 1955 року.
Кротонське водосховище продовжувало постачати Нью-Йорк питною водою до 1940 року, коли комісар парків та відпочинку Роберт Мозес наказав осушити його. На місці водойми був створений газон та ставок із черепахами. У 1987 році найпівнічнішу частину було знову відкрито для забезпечення водою Оссінінга – селища в окрузі Вестчестер.
Сучасна система
У XXI столітті поєднання акведуків, резервуарів і тунелів забезпечує постачання прісної води до Нью-Йорка. Зі своїми трьома основними системами (Кротонська, Катскіллська та Делаверська) Нью-Йорк може похвалитися однією з найрозгалуженіших муніципальних систем водопостачання у світі. Процес очищення води тут простіший, ніж у більшості інших американських міст. На це суттєво впливає високий рівень захисту водозбірних басейнів.
Особливий рельєф, на якому розмістилися водні шляхи, дозволяє постачати 95% води в систему самопливом. Відсоток перекачуваної води змінюється, коли її рівень у водосховищах виходить за межі норми. З водосховища Гіллв’ю (округ Вестчестер) вода самопливом надходить до трьох тунелів під Нью-Йорком:
- тунель №1, завершений у 1917 році. Він пролягає від водосховища Гіллв’ю під центральним Бронксом, річкою Гарлем, Вест-Сайдом, Мідтауном та Нижнім Іст-Сайдом Мангеттена, а також під Іст-Рівер до Брукліна, де з’єднується з тунелем №2;
- тунель № 2, завершений у 1935 році. Він пролягає від водосховища Гіллв’ю під центральним Бронксом, Іст-Рівер та західним Квінзом до Брукліна, де з’єднується з тунелем №1 та іншим тунелем, що простягається до Стейтен-Айленда. Після завершення будівництва це був найдовший у світі водний тунель великого діаметра;
- частково завершений тунель №3, що починається біля водосховища Гіллв’ю в Йонкерсі, потім перетинає Центральний парк на Мангеттені, щоби досягти 5-ї авеню на 78-й вулиці. Звідти він проходить під Іст-Рівер та островом Рузвельта до Асторії (Квінз) та продовжує шлях до Брукліна.