Так само як і в інших штатах, у Нью-Йорку сто років тому була велика проблема з утилізацією відходів. Навіть у щасливих районах міста в березні, коли танув сніг, на вулицях було не тільки брудно, але й лежали купи гною, сміття, серед яких були розкидані тіла мертвих тварин. Вся причина полягала в тому, що протягом більшої частини XIX століття каналізація, водопровід і вивезення сміття були приватними послугами, а не муніципальними, пише manhattanname.com.
«Потоплення» Нью-Йорка в екскрементах
На початку XIX століття на кожній нью-йоркській вулиці гнили купи сміття і відходів. Причому людські та тваринні відходи змішувалися з попелом і вуличним брудом. Громадські лазні, питні фонтанчики й туалети побудували тільки після 1897 року. У 1873 році на 6-й авеню стояв величезний відкритий візок. Екскременти капали з його боків, а тротуари й стічні канави були забруднені рідиною. Смердючий запах відчувався за квартал. До появи муніципальних каналізаційних систем екскременти накопичувалися в глибоких ямах в землі. Але ці сховища для фекалій не мали обмежену місткість. Коли врешті-решт вбиральні заповнювалися, для їх очищення викликали нічних прибиральників.
У давні часи людські екскременти називали «нічним ґрунтом», оскільки їх прибирали з вбиралень під покровом темряви, щоб високе суспільство не стикалося з власними фекаліями. Коли чоловіки вивозили «нічний ґрунт», то залишався жахливий слід смороду.
У міру того як у XIX столітті міста ставали все більшими й густонаселеними, мізерна міська інфраструктура не могла впоратися з величезною кількістю людських відходів, що вироблялися їх мешканцями. Нью-Йорк вважався найбруднішим містом з усіх. У 1844 році було підраховано, що тільки жителі Мангеттену виробляли майже 800 000 кубічних футів екскрементів – цього достатньо, щоб заповнити багажники майже 53000 автомобілів середнього розміру.
Боротьба з екскрементами
У Нью-Йорку смердючі вантажі часом вивозили на сільські ферми для використання як добрива. Але частіше їх перевозили вночі до спеціального причалу і скидали в річки Гудзон і Іст-Ривер. Відходи осідали на причалах, і міські робітники періодично були змушені вичерпувати екскременти, щоб човни могли повноцінно причалити. У Вашингтоні, округ Колумбія, біля Білого дому на полі зробили міське звалище.
Мало кому відомо, що збір нічних відходів був великим бізнесом. У містах цим займалися сотні чоловіків – в основному афроамериканці та іммігранти, які вели незалежну підприємницьку діяльність або були міськими підрядниками. Нічна робота робила їх вразливими для хуліганів, які іноді закидали чоловіків камінням або стріляли в їхніх коней.
За брудну роботу люди отримували пристойно. Нічні прибиральники використовували примітивні довгі ручні черпаки або відра, щоб забрати смердючі відходи в бочки або цистерни на возі. Вигрібну яму доводилося спорожняти й чистити 2-3 рази на рік. І навіть коли в кінці століття туалети почали витісняти прибиральні, залишалося ще багато роботи, адже в багатьох містах ще не побудували достатню кількість каналізаційних труб, щоб під’єднати до загальної каналізації кожен будинок. До 1880 року дві третини туалетів зі змивом все ще спорожнювалися в задвірні вигрібні ями, які іноді чистили кожні 10 днів, щоб вони не переповнювалися.
Переповнений туалет був жахливим видовищем. У своєму звіті про життя на вулицях Нью-Йорка 1882 року Джеймс Маккейб описав двір однієї людини, в якому вміст туалету стікав у вуличну каналізацію, утворюючи невеликий водоспад. Каскад стічних вод тік прямо під вікном, тому той, хто сидів на стільці біля вікна, відчував не тільки запах, але дивився на вигляд огидної маси, що циркулювала біля його ніг в калюжі внизу.
Ця система мала катастрофічні наслідки для здоров’я населення і навколишнього середовища. Вигрібні ями та переповнені вбиральні створювали смердючі калюжі стоячої води, які просочувалися в ґрунт і забруднювали місцеві колодязі, відповідно і воду. Це сприяло поширенню епідемій холери в XIX столітті, наприклад, спалаху 1849 року, що забрав життя 5000 осіб тільки в одному Нью-Йорку.
Заходи з утилізації відходів
До кінця XIX століття нові знання про те, як відходи переносять хвороби, змусили міста вжити жорстких заходів з утилізації відходів. Муніципалітети накладали суворі штрафи на нічних сміттярів, які ліниво викидали свій вантаж на вулицю, а не в спеціально відведених місцях. Технології також допомогли в 1872 році Нью-Йорк уклав контракт з Manhattan Odorless Excavating Company на видалення всіх нічних відходів за допомогою сучасних машин з помпами та герметичних резервуарів, які можна було використовувати в будь-який час доби. Однак навіть ці сучасні пристрої виявилися неефективними для деяких дуже впертих прибиральників, які як і раніше очищали вручну. Але ні кількість відважних людей, ні складні пристрої не могли розв’язати проблему людських відходів, яка заражала міста Америки. Кращим рішенням боротьби з ними стала каналізація.
З середини 1800-х років міста приступили до повільного і трудомісткого завдання з будівництва муніципальних каналізаційних систем. У кінці століття темпи будівельних робіт значно прискорилися. До початку 1890-х років у Нью-Йорку і Брукліні було побудовано 844 милі каналізаційних труб, в Чикаго – 525, а у Філадельфії – 376.
Антисанітарія і небезпека призвели до просвітницьких кампаній
У період з 1881 року по 1890 рік до США іммігрували 5,25 мільйона осіб, що становило 9 осіб на 1000 тих, хто вже проживав тут. Вони десятками тисяч стікалися в нью-йоркські нетрі, де цілі сім’ї жили в одній кімнаті. Людям доводилося ділити один переповнений туалет і проходити квартал або навіть більше, щоб набрати води з колодязя. Деякі жили на звалищах, заробляючи на життя продажем усього, що знаходили: ганчірки, кістки, пляшки, старі черевики, металолом.
Популярним у той час було вигодовування відходами домашніх свиней, яких потім різали та з’їдали, продаючи їхні кістки. Однак реформатори й санітари заперечували, через антисанітарію, яка загрожувала здоров’ю. Варто відзначити, що найчастіше свиней вирощували в підвалах багатоквартирних будинків.
Незабаром люди зрозуміли, що жити так далі не можна, і поки ситуація не дійшла до критичного рівня, потрібно щось робити. Таким чином, формувалися спеціальні групи, які намагалися переконати іммігрантів у тому, що чистота – запорука здоров’я і тому їм слід дбайливо поводитися з відходами. У той період багато жінок очолили спеціальні санітарні асоціації, такі як Муніципальна ліга жінок, яка чинила тиск на політиків і проводила просвітницькі кампанії.
У 1888 році комісару з громадських справ доручили створити каналізаційну систему для всього міста. У 1918 році комітет Нью-Йоркської академії медицини схарактеризував Мангеттен як територію, повністю оточену стічними водами.
Незважаючи ні на що, політика в галузі утилізації сміття була зосереджена навколо питання про державний і приватний сектори. Коли Нью-Йорком керувала демократична фракція Tammany faithful, прибирання вулиць означало синекуру для вірних прихильників, яких контролювали комісари поліції. Тобто, поліція вважала, що у неї є справи важливіші, ніж стежити за чистотою в місті. Коли сміття почали прибирати приватні підприємства, мешканці скаржилися, що навіть після оплати послуг їм доводилося давати хабарі. Однак вулиці, як і раніше, залишалися брудними. Приватні перевізники забирали мертвих коней з вулиць і відвозили їх на переробні заводи, коли це було вигідно. В інших випадках мертві тварини гнили. У 1880 році з вулиць Нью-Йорка прибрали 15000 коней. За мовчазною згодою, протягом більшої частини кінця XIX століття в бідних кварталах накопичувалися всілякі відходи. Збирачі сміття витягували з них предмети, що мали комерційну цінність, а потім міська влада вивозила те, що залишалося.
Частину відходів викидали в болота, струмки або яри для заховання. Багато відходів забруднювали океан і вимивалися на пляжі.
Порятунок міста
У 1895 році сталося диво Джордж Уорінг був призначений комісаром з прибирання вулиць. Через 2 роки жителі Нью-Йорка з гордістю називали своє місто найчистішим у світі. Отримавши повну свободу дій, Уорінг струснув всю систему. Він розробив унікальний метод боротьби зі сміттям, який переслідував 2 цілі: якісне прибирання сміття, а не просто з очей геть, і заробіток для міста, а не для приватних підрядників.
З цією метою він заборонив масштабне скидання відходів в океан і ввів систематичне перероблювання відходів, що здійснювалася муніципальними службовцями. Попіл прибирала одна група робітників і вивозила на звалища, а відходи тваринництва перероблялися на добриво. Інша група прибирала виключно сміття – сухі матеріали, включаючи ганчірки, папір та іншу вторинну сировину. Все, що не підлягало перероблюванню, спалювалося в нових муніципальних сміттєспалювальних печах, що виробляли достатньо електроенергії для роботи заводу. Уорінг розрахував, що з часом місто почне продавати електроенергію мешканцям.
Незабаром скидання сміття в океан залишилося в минулому. Після тривалих суперечок зі штатом Нью-Джерсі, в 1934 році Верховний суд зобов’язав Нью-Йорк припинити скидання сміття у відкритий океан. З 1948 року всі сміттєвози відправлялися у Фреш-Кіллс. Фреш-Кіллс – найбільше у світі звалище, яке обслуговується машинами розміром з будинок. На старих звалищах штату містилися вуличні відходи, сміття, баласт з кораблів, щебінь, промислові відходи. Після докладених зусиль з утилізації сміття та відходів, жителі Нью-Йорка зрозуміли, що чисте і здорове місто стало реальністю. Поступово, десятиліття за десятиліттям, умови поліпшувалися.
